Трагедія у Костянтинівці: після загибелі матері батько й син пішки евакуювалися під дронами до Дружківки (ВІДЕО)

Трагедія, що змусила залишити дім

Мешканці Костянтинівки Валентин та Олексій Наді до останнього не наважувалися покидати рідне місто, попри постійні обстріли. Однак 28 березня 2026 року їхнє життя змінилося назавжди — російська ракета вбила дружину та матір родини.

Як розповів Валентин, за місяці війни він звик до жаху навколо:

«Це зараз у мене сльози, а за сім місяців у мене організм — як броню поставив… Скільки людей перепоховав, скільки витягнув скла з ніг… і не сльозинки не пробилось».

Після поховання рідної людини чоловіки вирішили евакуюватися.

«Прилетіла ракета — вбила мати»

Син Олексій згадує останні дні у місті як безперервний страх:

«Сиділи в одному будинку вп’ятьох, прилетіла ракета — вбила мати. І одразу вирішили виходити… думали якось обійдеться, але вже не було вибору».

Вони планували вийти зранку, але навіть це було небезпечно:

«Тільки пішли — і знову дрон у той будинок прилетів. Забрали речі і вийшли о п’ятій ранку».

Небезпечний шлях під дронами

Дорога з Костянтинівки до Олексієво-Дружківки стала справжнім випробуванням. Чоловіки разом із сусідками пішки подолали понад 15 кілометрів.

За словами Валентина, шлях був усіяний загиблими:

«Я не звертав уваги на людей, які лежали… що під ноги потрапляло — переступав. Просто стресовий стан».

Під час евакуації чоловік отримав поранення внаслідок атаки дрона:

«Чую: “Жух”… він вже йде на зниження. Я підстрибнув… одразу з п’яти дірок — струменем кров. Замотали рушником і бинтом».

«Там немає цілих будинків»

Олексій описує стан міста як повністю зруйнований:

«Ми йшли — все побито, все місто. Там узагалі немає цілих будинків, усе стирають».

Після прибуття до Олексієво-Дружківки їх евакуювали поліцейські, далі волонтери доправили родину до транзитного центру у Лозовій, а потім — до Харкова.

Як виживали під обстрілами

До евакуації родина тривалий час жила без базових умов: світла, води, газу та зв’язку. Виживали завдяки запасам і гуманітарній допомозі.

Олексій розповідає:

«Запаси, що готували: консерви, картопля у підвалі… їли по трохи».

Місто перебувало під постійною загрозою:

«Дронів там сила-силенна… виходити у двір не можна було».

Валентин додає, що навіть у таких умовах люди не залишали тварин:

«Коти й собаки приходили… як не нагодувати? Він же дивиться тобі в очі».

Висновок

Історія родини Надів — ще одне свідчення того, через що щодня проходять жителі прифронтових міст. Попри втрати, поранення та небезпеку, їм вдалося врятуватися та почати новий етап життя.

Джерело: Суспільне Харків